Роботи наших учнів
На Батьківщині Тараса Григорича Шевченка
Нарис
Доброю традицією для нашого класу стали екскурсії по рідній українській землі. Поїздки були цікавими, бо відкривали нам дивовижний світ Батьківщини.
Осіннього дня цього року ми вирішили відвідати колиску генія та патріота – Батьківщину Тараса Григоровича Шевченка.
Шевченківський край зустрів нас привітно. Ступивши крок на цю землю, мене наче пройняв отой дух патріотизму, гордості, що я українець, і що саме ця земля дала світу Великого Кобзаря.
Першою зупинкою нашої екскурсії було село Моринці. На окраїні села стоїть невеличка хатина під соломою з маленькими віконцями та низькою призьбою, де Шевченко робив свої перші кроки, не підозрюючи, що через деякий час він буде ступати із впевненістю та вірою в щасливе майбутнє України. Недалеко від хатини знаходиться кузня, в якій працював батько Григорій Шевченко. Люди пам’ятають, шанують творчість Тараса Шевченка, проймаються гордістю за свого земляка. Саме тому і збудували невеличку каплицю Святого Тарасія, в якій кожен, хто відвідав Шевченкові місця, може помолитися.
У Шевченково (у минулому Кирилівка) на території садиби діда Якима Бойка розташований «Літературно-меморіальний музей Тараса Григоровича Шевченка». Переходячи із зали в залу, все більше дізнавалися про життя Кобзаря. Ми були зачаровані емоційною розповіддю екскурсовода, в якій відчувалася любов, шана і навіть гордість за свого земляка. На дворищі діда Якима стоїть хатина з маленькими віконцями, солом’яною покрівлею, а біля хати – колодязь, тинок із лози та квітнуть мальви. Перед хатиною, ніби живий, стоїть тринадцятирічний Тарас. Так і хочеться підійти і спитати: «Як тобі живеться , Тарасе? Про що ти мрієш?» І я вгадую відповідь: «Я хочу жити у вільній, щасливій, незалежній Україні!».
Святою жінкою для Тараса була мати Катерина. Щемно було чути від екскурсовода про те, що мати Тараса, вмираючи, просила поховати її під вишнею. Щоб діти могли прийти до могили, поплакатися, а, можливо, і почастуватися ягодами.
«Садок вишневий коло хати…». Мабуть, немає такої людини в Україні, яка б не знала цього вірша. Якраз і вишня, привезена і посаджена нами на Батьківщині Шевченка, стала символом дружби між школами: Шевченківською і нашою Лозуватською школою імені Т.Г.Шевченка. Продовженням акції «Посади вишню» стало висадження учнями школи вишневого скверу.
Цього року в День писемності проводилася зустріч з криворізьким письменником Стецюком Володимиром Васильовичем, який започаткував традицію висадження вишні у шкільному сквері.
То ж я маю надію, що наш вишневий сквер стане тим садом, про який і мріяв Тарас Григорович Шевченко.
Великий Кобзар
Нарис
Чудовий осінній день. Ми їдемо на екскурсію до Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». По дорозі ми обговорюємо найважчі роки життя поета. Автобус зупиняється. Ми виходимо, і нас зустрічає екскурсовод, який пропонує власноруч викарбувати собі по пам’ятній монетці. Після чого розпочинає: «Ми раді вітати вас у с.Шевченкове. Подивіться праворуч. Бачите ? Це копія пам’ятника,який стоїть при в’їзді до нашого села».
Ми повертаємося. Бачимо пам’ятник: Тарас Шевченко з ягням. Та екскурсовод продовжує: «Бачачи цей пам’ятник, я згадую рядки вірша Кобзаря:
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи то мені чого було ?...»
Потім ми пішли прямо. Перед нами пагорб,заквітчаний чорнобривцями, айстрами й безсмертниками. Нам гостинно «усміхнувся» красень-музей. Я задаю запитання екскурсоводу:
- Скажіть, а на честь чого був відкритий цей музей ?
- Цей музей був урочисто відкритий до 125-ої річниці з дня народження Кобзаря, - відповіла екскурсовод.
Ми зайшли до музею, і екскурсовод продовжила: «Погляньте, серед неоціненних скарбів дитинства поета – речі сестри Катерини, брата Йосипа, стіл та ослін з хати батьків».
Поки всі стояли біля екскурсовода, мене переповнила цікавість, і я пройшла до іншої кімнати. На стіні висить вишитий шовковими нитками портрет Кобзаря. Я, побачивши це, ще кілька хвилин стояла приголомшена. Та моє мовчання порушила екскурсовод, торкнувшись до плеча: «Подобається ? А ти стань в іншому кутку кімнати. І побачиш, де б ти не стояла, він дивитиметься на тебе». І справді ! Це було диво.
Ми вийшли з музею. Праворуч у яскравих променях сонця дрімає хатина батьків Тараса. Ми увійшли до хати. Вона вся в рушниках, з п’янким ароматом м’яти і любистку, вона приймає у свої лагідні обійми душу кожного, хто переступає її поріг. Екскурсовод продовжувала: « У цій хатині лунала лагідна колискова жінки-матері, руки якої пестили немовля, а серце випромінювало вічну материнську любов до своїх діток, яких вона залишила на світі у 40-річному віці».
Ми вийшли з хати, моє серце було переповнене емоціями. Ми спустилися вниз по стежці в садку, вона привела нас до могили, в якій спочиває добра й мудра Тарасова мати. Шепоче своїм листом розкішний кущ калини. Знаєте, доки екскурсовод читала вірш про матір Тараса, я, не задумуючись, взяла осінні хризантеми, які привезла із дому, та поклала їх на могилу матері Катерини, адже я шаную її за те, що виростила великого поета й митця.
Ми були ще в деяких місцях. Після цього ми сіли в автобус і по дорозі додому моя вчителька запитала мене: «Іринко, яке значення спадщини Шевченка для сучасності ?».
Я зробила деякі висновки: Т.Шевченко - геній XXI століття, адже без його імені не можна уявити літератури та культури нашої країни. Його творчість невмируща ! Життя Кобзаря можна вважати справжнім подвигом у мистецтві. Бо він віддав усі свої сили, щоб врятувати український народ, культуру та відкрив перед ним все більше шляхів у майбутнє. З плином часу я все більше переконуюся, що поезія нашого Кобзаря – одкровення, які він висловив в адресу минулих, сучасних і прийдешніх поколінь.
Т.Г.Шевченко – вічний вогонь, що ніколи не згасне в серцях народу. Його творчість – це святиня, якою ми гордимося і дорожимо. Ми, нащадки, будемо завжди берегти у своєму серці той вогник любові до Вітчизни, який запалив поет своїми безсмертними творами.
Після екскурсії в моєму серці народилися рядки вірша про великого письменника, генія, митця – Кобзаря !
Тарас Шевченко – поет великий !
«Кобзар» його у кожному серці.
В душі моїй він вічно буде жити.
В майбутньому він вогником озветься.
З Тарасом наша Україна
Зі сну збудилася, не спить.
Співає вся йому Вкраїна
Від Чорного моря до Карпатських гір.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого,
У всесвіт віршів і поем.
Не побоюся слів: Шевченко – геній !
І скільки мудрості в його віршах.
І полинаю я у світ безмежний,
Коли тримаю «Кобзаря» в руках.
Я закликаю всіх: «Не забувайте,
читайте, вчіть премудрії вірші.
Неначе кадри «Кобзаря» гортайте,
Нехай вони озвуться струнами душі !»